Півник і двоє мишенят (02)
От вже й об-мо-ло-тив пів-ник ко-ло-сок та й знов гу-ка-є:
— Гей, Круть, гей, Верть, йдіть глянь-те, скіль-ки зер-на я на-мо-ло-тив!
По-при-бі-га-ли ми-ше-ня-та.
— Тре-ба, — ка-жуть, — зер-но до мли-на од-нес-ти та бо-рош-на на-мо-лоть.
— А хто по-не-се? — пи-та-є пів-ник.
— Не я! — гу-ка-є Круть.
— Не я! — гу-ка-є Верть.
— Ну то я од-не-су, — ка-же пів-ник. У-зяв на пле-чі мі-шок та й пішов.
А ми-ше-ня-та со-бі ска-чуть — у дов-го-ї ло-зи гра-ють-ся. При-йшов пів-ник до-до-му, знов кли-че ми-ше-нят:
— Гей, Круть, гей, Верть! Я бо-рош-но при-ніс. По-при-бі-га-ли ми-ше-ня-та, по-ра-ді-ли.
— Ой, пів-нич-ку! Вже те-пер тіс-то тре-ба за-мі-си-ти та пи-рі-жеч-ків спек-ти.
— Хто ж мі-си-ти-ме? — пи-та-є пів-ник. А ми-ше-ня-та знов сво-є:
— Не я! — пи-щить Круть.
— Не я! — пи-щить Верть.
По-ду-мав, по-ду-мав пів-ник та й ка-же:
— До-ве-деть-ся ме-ні, ма-буть.
От за-мі-сив пів-ник тіс-то, при-ніс дро-ва та й роз-па-лив у пе-чі. А як у пе-чі на-го-рі-ло, по-са-див пи-ріж-ки.
Ми-ше-ня-та й со-бі ді-ло ма-ють: пі-сень спі-ва-ють, тан-цю-ють.